Михнівка

 житловий район  Додати категорію

 Завантажити фотографію

Село, викреслене з Державного реєстру адміністративно-територіальних одиниць
Сприяє відродженню населеного пункту Михнівський Свято-Стрітенський жіночий монастир.
В Михнівці нині всього десяток хат, що виструнчилися вздовж дороги, асфальтове покриття якої й закінчується за останньою садибою. По інший бік вулиці — жіночий монастир, який знову став діяти 1996 року, хоч загалом має кількасотрічну історію. Транспортне сполучення із сусідніми селами налагоджено непогано, тож до магазину чи на пошту селянам дістатися не проблема.
Офіційно Михнівка має статус… вулиці — це після того, як село в 1963 році поповнило список населених пунктів, знятих з обліку у зв’язку з переселенням жителів. Більше того, мешканців цієї вулиці тоді приписали… до різних сільських рад.
Монастир прописаний за адресою: вул. Михнівка, село Дубровиця, кілька хат — по вул. Михнівка, село Видричі, решта — по вул. Михнівка, село Бузаки.
Дивує інше: сьогодні, коли щороку в Україні в середньому на 20 сіл стає менше, бо люди виїжджають з неперспективних населених пунктів ближче до комфортніших для проживання, Михнівка, хоч і не нанесена на жодну мапу, не збирається нікуди зникати і навіть приростає новими жителями.
— Село і монастир здавна пов’язані одне з одним, — каже інокиня Свято-Стрітенського монастиря Калісфенія. — Власне, вони й виникли одночасно ще в XVII ст. завдяки піклуванню волинського шляхтича Філона Яловицького — ревного захисника православ’я на тодішніх окатоличених Польщею волинських землях.
Обидва дітища Яловицького швидко розвивалися. Монастир, тоді чоловічий, швидко здобув собі славу оплоту православ’я. Для села ж, яке спершу отримало назву на честь його засновника — Філоново, Яловицький навіть здобув від короля Владислава IV магдебурзьке право (!), що давало його жителям неабиякі привілеї. А от себе захистити Філон не зміг. Кажуть, його отруїла дружина-католичка. Яловицького поховали на території монастиря під дерев’яною церквою на честь Стрітення Господнього, яку він колись збудував.
— Я розпитувала місцевих старожилів, і вони казали, що ще в 70-ті роки минулого століття під храмом залишався мурований хід, — розповідає сестра Калісфенія, — а під нею — склеп. Вони бачили там дерев’яну труну, в якій половина віка гробу була з дерева, а половина — з прозорої слюди, через яку було видно нетлінне тіло чоловіка в мундирі. Коли в 1990-ті роки церкву реставрували, той хід закрили, а домовину так і залишили там. Гадаю душа засновника нашого монастиря, хоч той і не був канонізованим, молитвами своїми допомагає нам відроджувати його храм.
Упродовж кількасотрічної історії й монастир, і село не раз руйнували, але вони знову відроджувалися. Так, після смерті Філона невеличкий монастирок під натиском унії припинив існування, а його братію розігнали. Коли ж волинські землі приєднали до Російської імперії, не залишилося й сліду від містечка Михнівка: у 1842 р. магдебурзьке право було скасоване, а міщан перетворено на кріпаків. Коли ж ті спробували бунтувати, царський уряд прислав військо, яке порозселяло жителів Михнівки по навколишніх селах. Щоправда, війська не зачепили храм, який і діяв до 1960 рр., аж поки не помер його настоятель. Після чого церкву «перепрофілювали» на склад колгоспу Видричі.
Коли ж 1989 року старовинну Свято-Стрітенську церкву знову повернули церковній громаді і при ній дві черниці Зимненського монастиря заснували Свято-Стрітенський жіночий монастир, на хуторі життя значно пожвавішало.
www.ukurier.gov.ua/uk/articles/tretye-dihannya-mihnivki...