Памятний хрест на місці останнього бою членів ОУН з органами КДБ

Ukraine / Ternopilska / Berezhany /
 хрест, історична пам'ятка
Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території тогочасного Підгаєцького району (Тепер Бережанський район)за кілька сот метрів від хутора Лози. Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного бойовика Олега Цетнарського.

Останньою акцією цієї боївки УПА була ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ 11 жовтня 1959 року. Дотепер вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Кагебісти полювали за групою не один рік, але не могли вистежити місце її перебування, заховане густим бережанським лісом і непрохідними дорогами... Лише 14 квітня 1960 року, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули аж 45 авт та понад півтисячі солдатів - трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, яка оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, рухалися у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку кагебістів. І хоча солдати мали завдання схопити підпільників живими, ті завзято боронилися. Військові почали зазнавати людських втрат й отримали команду стріляти.

Олег Цетнарський та Петро Пасічний загинули, а Марійку Пальчак поранили у руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, і пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі. Згодом Марійку схопили й вилікували в тюрмі, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення, враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду в мордовських таборах Пальчак повернулася до рідного села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності.

Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітня дружина Олега Цетнарського - Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина, змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом навіть поміняла прізвище.

Де знаходиться криївка, в якій так довго переховувалися останні упівці, досі невідомо...

21 жовтня 2007 року на місці їхнього бою, знайденому за допомогою очевидців, встановлено пам'ятний дубовий хрест й відбулися урочисті заходи за участю ветеранів УПА, представників райдержадмінстрацій та патріотичної громадськості. Учасників останнього бою нагороджено відзнакою Президента - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича". Посмертно.
Міста поруч:
Координати:   49°17'52"N   24°55'36"E

Коментарі

  • Останній бій вояків УПА ______________________________ Трагедія сталася у Страсний четвер, 14 квітня 1960 року, біля хутора Лози біля Бережан. Каґебісти, не без допомоги сексотів, вистежили повстанців. Ліс оточило військо. Прочісували кожен ярок, кожен кущик. Важко поранені Петро Пасічний і Олег Цетнарський не здались живими. Останніми кулями вони обірвали свої життя. Дружина Петра Марія Пальчак, теж поранена, вистрілила собі у скроню. Але рана виявилася несмертельною. Тож довелось Марії пройти пекельні тортури в підземельному ізоляторі КҐБ у Тернополі. В Підгайцях “суд” визначив їй 15 років тюремного ув’язнення. В рідних Шумлянах зі сльозами на очах зустріла проголошення Незалежності України, за яку віддали своє життя її коханий Петро, побратим Олег, тисячі нескорених українських повстанців, борців проти чужоземних зайд і окупантів. Померла Марія 1997 року. Подвиг повстанців нащадки не забули. З ініціативи Підгаєцької районної державної адміністрації, зокрема її голови Ігоря М’якуша у глухому куточку Лозівського лісу впорядкували невеличку галявину, а на місці, скропленому повстанською кров’ю, поставили високий дубовий хрест. 21 жовтня 2007 р. на місце останнього бою вояків УПА прийшли сотні людей з Підгаєччини і відомих повстанських сіл Підгаєччини і Бережанщини – Шумлян, Бокова, Слов’ятина, Носова, Божикова, Тростянця. Василь Червоній привіз велику делегацію з Рівненщини, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок – зі Львова, а голова Тернопільської обласної організації УНП Ярослав Джоджик – з Тернопільщини. Прибули члени станиці ім. Клима Савура зі Збаража, багато гостей із сусідньої Івано-Франківщини, з Бережан – члени осередків УНП, ВО “Свобода” та пластуни, яких привезла вчителька гімназії Марія Даців. Із сусідніх сіл тут зібрались колишні повстанці, їхні рідні, політв’язні і репресовані, люди, які пережили страшні роки комуноросійського терору, карались по тюрмах і засланнях. Було багато молоді, школярів. Людей не зупинив ні дошкульний пронизливий вітер, ні холодний осінній дощ. Вони прийшли на це місце за покликом своїх сердець, щоб віддати шану нескореним повстанцям. Сім священиків різних конфесій відправили панахиду за Петра, Олега, Марію, всіх борців за волю України. Далеко лісами понеслась “Вічная пам’ять”. Отці освятили хрест, свяченою водою окропили місце останнього бою. До хреста лягли гірлянди, сплетені із хвої, барвінку і жовто-багряних листків осіннього лісу, барвінкові віночки з гілочками червоної калини, живі квіти, вінки. Серед них біля підніжжя хреста три фотографії – Петра, Марії і Олега – молодих, незламних, з поглядом у майбутнє, з вірою, що їх кров пролита не марно, що їхня справа не вмре, не загине. Про славні справи повстанців говорили о. Петро Федів з Підгаєць, заступник голови облдержадміністрації Анатолій Вихрущ, Василь Червоній, Олег Тягнибок, Ярослав Джоджик. До сліз зворушливими були слова Марії Федів (племінниці Марії Пальчик), дружини Олега Цетнарського Ольги, племінниці Петра Пасічного Мирослави, родички повстанця Михайла Перегінця та інших. Вшанували героїв думами-піснями у виконанні кобзаря Володимира Горбатюка про зачинателя повстанського руху на Волині Тараса Бульбу-Боровця, славного командира УПА-Північ Клима Савура (Дмитра Клячківського), віршами і піснями про нескорених. А школярі присягнули з честю нести їхні заповіти. На закінчення урочистостей громада виконала Державний гімн “Ще не вмерла Україна”. Голова Підгаєцької РДА Ігор М’якуш щиро подякував усім доброчинцям – установам і організаціям, школам, сільським радам, лісництвам, які провели велику пошукову і організаторську роботу, та тим, хто віддав у той день шану героям. Відтепер до цього святого місця не заросте стежина народної любові, пошани до тих, хто своєю смертю наближував світлий День Незалежності. Хай Лозівський ліс буде пересторогою для того негідника С., який 1989-го, коли Союз уже тріщав, а його “керівна і спрямовуюча” розвалювалася, написав про ці події брудний, цинічний пасквіль, в якому прославляв ленінсько-сталінських головорізів-чекістів, спотворював правду, лив бруд на повстанців. Брехнею хотів здобути славу, а заслужив ганьбу. Цього ж дня учасники урочистостей на цвинтарі в Шумлянах молитвою вшанували пам’ять Марії Пальчак, поклали на її могилу квіти. Омелян ГРАБОВСЬКИЙ, член Національної спілки журналістів України. м. Бережани Тернопільської обл.
  • ОСТАННІЙ БІЙ УПА Останній бій УПА відбувся 14 квітня 1960 року на Тернопільщині в лісі на території Підгаєцького району за кілька кілометрів від хутора Лози (сусіднього Бережанського р-ну). Його дала партизанська група у складі трьох підпільників: Петра Пасічного - члена Подільського окружного проводу ОУН, досвідченого командира і радиста, його дружини Марійки Пальчак, котрі займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 1943 році, та молодого 22-річного бойовика Олега Цетнарського. Останньою акцією цієї боївки УПА була ліквідація оперуповноваженого бережанського відділу КГБ 11 жовтня 1959 року. Дотепер вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Кагебісти полювали за групою не один рік, але не могли вистежити місце її перебування, заховане густим бережанським лісом і непрохідними дорогами... Лише 14 квітня 1960 року, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКГБ вдалося знайти район розташування повстанської боївки. Туди прибули аж 45 авт та понад півтисячі солдатів - трьом українським повстанцям протистояла ціла армія, яка оточила упівців щільним кільцем. Коли повстанці, вийшовши з криївки, рухалися у напрямку хутора Лози, вони потрапили у засідку кагебістів. І хоча солдати мали завдання схопити підпільників живими, ті завзято боронилися. Військові почали зазнавати людських втрат й отримали команду стріляти. Олег Цетнарський та Петро Пасічний загинули, а Марійку Пальчак поранили у руки. Вона двічі стрілялася, щоби не потрапити в полон, і пустила собі кулю в скроню, але куля застрягла в черепі. Згодом Марійку схопили й вилікували в тюрмі, щоби засудити показовим судом до 15-річного ув'язнення, враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із ворогів. Після повного відбуття присуду в мордовських таборах Пальчак повернулася до рідного села Шумляни, де мешкала в рідної сестри. Померла вже за часів незалежності. Жертвами репресій стали й родичі М. Пальчак. А вагітня дружина Олега Цетнарського - Ольга (молоде подружжя прожило разом тільки один рік), яка знала про перебування чоловіка в лісі, через погрози кагебістів на допитах забрати сина, змушена була сказати, що чоловік її покинув, а згодом навіть поміняла прізвище. Де знаходиться криївка, в якій так довго переховувалися останні упівці, досі невідомо... 21 жовтня 2007 року на місці їхнього бою, знайденому за допомогою очевидців, встановлено пам'ятний дубовий хрест й відбулися урочисті заходи за участю ветеранів УПА, представників райдержадмінстрацій та патріотичної громадськості. Учасників останнього бою нагороджено відзнакою Президента - медаллю "До 100-річчя з Дня народження Романа Шухевича". Посмертно. ... P.S. Легенда навколо останнього бою УПА: У статті Валентина Мороза "Шістдесяті роки в Україні", опублікованій журналом "Всесвіт" ще в 1990 році, між іншим згадується тема останнього бою УПА: "... Після розбиття органами НКВД масової мережі ОУН-УПА окремі законспіровані групи ще довго були діяльними. В усякому разі, дослідник зробив би помилку, якби не помітив того факту, що на початку 50-х років підпілля ОУН-УПА ще діяло, хоч і в фінальних, прикінцевих формах. Навіть окремі совітські публікації 70-х років визнали це. Так, 1963 року коло Бережан (Тернопільщина) відбувся бій групи українських підпільників із загоном КДБ. (Автор даних рядків знає про це особисто, «з перших рук», від функціонерів обласних партійних установ Тернопільщини. Інформація про цю подію стала широко відомою в Галичині). Цікаво, що керівник групи з шести підпільників перебував на нелегальному становищі з 1940 року. Двоє з членів прийшли до групи під час угорської революції 1956-го, коли в Західній Україні зринули сподівання, що «почнеться і в нас». Викриті й оточені загоном КДБ, всі підпільники застрелилися. Факт, що ще у 1963 році існувала добре законспірована група, яка жила законами часів УПА (для члена УПА був обов'язковим наказ не здаватися в полон), свідчить про глибоке коріння повоєнного підпілля [...] Лише майбутній дослідник, отримавши доступ до архівів КДБ, зможе намалювати картину реальної активності ОУН-УПА у 50-і роки і реальну дату припинення цієї активності". (див. Розділ ІІ: "Перехідні" групи)
  • Громадськість та "Свобода" вшанували пам'ять бійців УПА на місці останього бою на Тернопіллі ВО "Свобода" 21 жовтня 2007 _________________________________________________ 21 жовтня на місці останнього бою упівців із енкаведистами, встановили пам'ятний хрест. Тернопільська обласна організація ВО "Свобода" спільно із Головою ВО "Свобода" Олегом Тягнибоком взяли участь у панахиді і мітингу. Виступаючи на мітингу Олег Тягнибок зазначив: "Сторінки історії, які відображають нам героїчну боротьбу за самостійність України, слід популяризувати для широких верств населення. Сьогодні, слід розказувати українцям правду про українських героїв. Маємо надію, що демократична коаліція все таки дотримається обіцянок і до святкування 65-ї річниці з дня заснування УПА, до кінця року, ухвалить закон "Про визнання УПА". У мітингу також взяли участь представники місцевої влади, представники УНП Василь Червоній і Ярослав Джоджик, родичі загиблих партизанів та очевидці подій. Лідер ВО "Свобода" Олег Тягнибок подарував у бібліотеку Шумлянської школи Підгаєтського району книгу "Роман Шухевич: події і факти з архівів СБУ". Прес-служба ВО "Свобода" Довідка Останній бій з упівцями відбувся 14 квітня 1960 року біля хутора Лози, Бережанського району Тернопільської обасті. В бою ліквідували групу українських партизанів, за якою полювали не один рік. В останнє ця група проявила себе 11 жовтня 1959 року, ліквідувавши оперуповноваженого бережанського відділу КДБ Віктора Стороженка. До нині вважається, що це була остання жертва українських повстанців. Партизанська група складалась з 3 людей: члена подільського окружкому проводу ОУН Петра Пасічного, його дружини Марійки Пальчак та бойовика Олега Цетнарського. П.Пасічний та М.Пальчак займались партизанською діяльністю ще з часів заснування УПА у 43 році. Лише 14 квітня 1960, у страсний четвер, оперативний групі Тернопільського УКДБ вдалось знайти розташування групи. В бою загинули обидва бойовики. Марійка Пальчак намагалась застрелитись і пустила собі кулю в скроню, однак вона застрягла в черепі і через місяць М.Пальчак, навіть, вдалось виходити. Враховуючи те, що під час бою вона важко поранила одного із енкаведистів її засудили до 15 років позбавлення волі. Пальчак відсиділа весь термін і померла уже у Незалежній Україні. ________________________________ Прес-служба ВО "Свобода"
  • Олег ЗАХАРКІВ, м. Бережани, Тернопільська обл. __________________________________________________________________________ ОСТАННІ ІЗ АРМІЇ ЧУПРИНКИ _________________________________________________ На місці останнього бою членів ОУН з органами НКВС 26 жовтня в лісі поблизу хутора Лози відбулося урочисте віче зі вшанування пам'яті героїв ОУН-УПА. Організатором заходу виступила Бережанська станиця НСОУ „Пласт”. Священики УГКЦ, УПЦ та УАПЦ із сіл Божиків, Шумляни та міста Підгаєць відправили панахиду. В урочистостях взяли участь творчі колективи сіл Божиків, Волощина та Квіткове. У виконанні учнів та пластунів із Божиківської школи присутні мали змогу почути вірші та пісні на повстанську тематику. Звукопідсилюючу апаратуру для свята надано Бережанським представництвом ВАТ «Укртелеком». Ведучі свята Бережанські пл. прих. Юля Пудлик та Назарій Здирко по завершені свята запросили всіх присутніх почастувати повстанським чаєм, який приготували скаути із с. Саранчуки. Своєю патріотичною імпрезою приємно здивували підгаєцькі пластуни під керівництвом Володимира Федорчука. До присутніх звернулися перший заступник голови Бережанської районної державної адміністрації Володимир Петровський, депутат обласної ради, начальник головного управління з питань внутрішньої політики обласної державної адміністрації Володимир Ткач, голова політичної референтури Всеукраїнської організації «Тризуб» ім. С.Бандери Іван Сута. В урочистостях також взяли участь начальник головного управління з питань туризму, сім’ї, молоді та спорту ОДА Володимир Гульовський, голова РДА Віктор Зінчук, голова районної ради Роман Висоцький із заступником Василем Пуківським, члени районних молодіжних громадських організацій НСОУ «Пласт» військово-патріотичного клубу «Легіонер», «Молода Україна» та ФСК «Навігатор», а також туристи із будинку творчості школярів на чолі зі своїм наставником Михайлом Слабодухом. Усі присутні на святі мали змогу відвідати показовий табір, який організували члени Бережанського «Пласту». Місце останнього повстанського бою на території Бережанського району, як зазначив відповідальний за проведення заходу голова Бережанської СПС, ст. пл. прих. Микола Марущак, є по-героїчному унікальне. Тож кому, як не молодим патріотам, сьогодні потрібно ним опікуватися? Минулого року саме бережанські пластуни доклали максимум зусиль до того аби це місце мало належний вигляд. Литвинівськими лісниками ДП „Бережанське ЛМГ” за сприяння підгаєцької влади було встановлено дубовий хрест. Упродовж цілого року за цим місцем доглядали та впорядковували пластуни із Божикова. Бій біля хутора Лози відбувся 14 квітня 1960 року. О 10-й ранку до лісу понаїхало багато військових. Як пригадувала Марія Пальчак, упівці того дня ніби передчували щось недобре. Але переслідувачів вони побачили надто пізно – коли їх уже оточили з усіх боків. Стрілянину чули всі навколишні села. Повстанці вирішили живими не здаватися. Остання куля за повстанським законом обірвала життя молодим Лицарям, останнім із армії Чупринки. Дружина Петра Марія Пальчак, важко поранена, вистрілила собі у скроню. Але куля застрягла в черепі, і рана виявилася несмертельною. Марія опритомніла у лікарні. В її палаті постійно чергували співробітники КДБ. Про смерть свого чоловіка Петра Пасічного та його товариша Олега Цетнарського жінка дізналася багато років потому. Слідчі їй брехали, що ті арештовані і дають проти неї покази. Однак Марія нікого не здала. Далі на неї чекали 5 місяців тортур у підземельному ізоляторі КҐБ у Тернополі та публічний суд, аби інші боялися. Воячку засудили до 5 років в’язниці та 10 – таборів. Після Мордовії, Марія повернулася в рідні Шумляни, де проживала в будинку своєї сестри. Померла у 1997 році. Бережанщина завжди була центром національно-визвольної боротьби, про що свідчать численні стрілецькі й повстанські могили. Щиро сподіваємося, що до хреста на місці останнього бою УПА ніколи не заростатиме стежина палких послідовників та молодих націоналістів і в скорому майбутньому на цьому місці буде встановлено пантеон слави тим, кому ми з вами завдячуємо своїм життям. Слава Україні! Героям слава!
  • Останній бій УПА. 1960 рік ______________________________________________________________________ Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН. В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві - до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв. Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув - легалізувався в УРСР. "Воюючої України" фактично вже не було. Закінчувалася нетривала хрущовська "відлига". Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя. Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич. Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні. -------------------------------------------------------------------- Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року - в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим. В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців. За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник - жінка - останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства. Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська - ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села.
  • Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року - спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо "Стефа" (22.07.1922 - 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда "Чорний", "Петро" (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області - 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 - 14.04.1960р.). З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області. В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: "В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні". Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, "посторонні" - цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині! Хутір Кубань - маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п'ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата. Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс "Кізлики", опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області. Зиму 1952-1953 років Пальчак та "Петро" зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті. До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.
  • Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові - так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб. Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби - Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода. Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав - родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років. Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно. До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем "Білим", деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами. Криївка була викопана за п'ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів - Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час. Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації. Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали - переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у "Кізликах" є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв'язків із групою не шукали. До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам'ятний знак. З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади. Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з'являлися. Тоді група ховалася у криївці. З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що - за спогадами жителів Малинівки - навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради - Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі. Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно "Іваном молодим" та "Іваном". Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах). Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена - у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває. З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались - в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі.
  • Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, "Тютьків", тобто Цюцьків. Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені "Петро", сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих. Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися. Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього. Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року. Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та "Петром". При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому. Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив - швидше волею випадку - лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям. За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: "Стой! Кто идет!". Група кинулась тікати, а "Петро" подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, "Петро" вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали. На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах. За спогадами Ярослава Клюби, "Петро" обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців. Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з'явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак.
  • Однак незабаром у стані алкогольного сп'яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно. Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано - в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно. Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв'язка - в Божиківський, Тростянецький та Слав'ятинський ліси наїхало багато війська. Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв'ю Д. Нискоклон ("Визвольний шлях" у кн. №3 (588) за 1997 рік - с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв'юером): "Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим. Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити. Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев'язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам'ятаю". Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області. Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися. Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання. Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині. За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув'язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула - в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади. Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М., "... знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники - Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської області і шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу...". Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України. Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися - тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській Росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави - Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо "Сталін"), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави. Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. Нам варто пам'ятати і про них - не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками. ____________________________________________________________________________________________________________ Роман Москаль Адвокат (Харків). Цікавиться краєзнавством Івано-Франківщини
  • 14 квітня 2010 року минає 50 років з часу, коли в Україні за офіційними на сьогодні даними відбулася остання бойова сутичка Українського збройного підпілля з московськими окупантами. Тоді, 14 квітня 1960 року, в Підгаєцькому районі Тернопільської області на хуторі Лози прогриміли останні автоматні черги. Це був і останній з відомих випадок бойового застосуванні військ МВД проти націоналістичного збройного підпілля. Мотомехдивізіон 12-го Римнінікського загону взяв участь у бойовій операції з ліквідації групи ОУН «Петра». До її складу належали троє ОУНівців: Петро Пасічний (колишній член Подільського окружного проводу ОУН, його дружина Марійка Пальчак (на фото відразу після арешту) , а також Олег Цетнарський. Петро Пасічний 1927 року народження діяв конспіративно від 1944 року. Марійка Пальчак 1922 року народження мала також чималий стаж підпільної діяльності, проте певний час жила на нелегальному становищі, але у 1952 році знову перейшла у підпілля. Наймолодшим у цій групі був Олег Центнарський 1938 року народження, з’явився в бункері у 1956 році. У 1959 році підпільники напали на дві сільські крамниці — в селі Зовче Станіславської області, і в селі Котові Тернопільської області. Група діяла в Підгаєцькому районі на межі двох цих областей. У червні 1959 року ОУНівці вчинили невдалу спробу вбити старшого лейтенанта КГБ Подлубного. Але в ніч з 12 на 13 жовтня 1959 року ліквідували біля села Тростянець оперуповноваженого УКГБ по Тернопільській області 22-рчіного лейтенанта КГБ Віктора Стороженка. За офіційними даними КГБ, це була остання жертва з радянської сторони. Не було сумніву, що діяльність групи мала виключно політичний характер. Саме так тоді оцінювали її спецслужби колишнього СРСР: «Бандити тероризували советський партактив і местноє населеніє. Вся іх деятельность била направлена на срив планов советской власти». Смерть В.Стороженка була причиною того, що для КГБ ліквідація групи стала пріоритетною метою. Адже справа була на контролі в самій Москві. Перша підготовка до чекістсько-військової операції по знищенню групи повинна була відбутися восени 1959 року, але остаточно вирішено було її провести навесні 1960 року, коли проявилася знову діяльність групи. Проект операції був запланований на 12-15 квітня 1960 року. Її затвердили начальник 12 відділу полковник Прях, а також начальник УКГБ по Тернопільській області полковник Золотоверхий. Для її проведення було виділено 220 солдатів 2 дивізіону 12 відділу вказаного вище мотомехдивізіону, оснащених автоматичною зброєю і пошуковими собаками. 12 квітня 1960 року по тривозі о 2 годині ночі дивізіон виїхав зі Львова. Одночасно було заблоковано три оселі в районі села Підгайці, у яких ймовірно перебували партизани, а також можливі шляхи проходження групи. О 8.45 розпочали операцію. До 15.30 не знайшли, однак нічого підозрілого, лише в будинку Софії Куліш з хутору Дубрава натрапили на націоналістичну літературу. Після ночі, проведеної в Підгайцях, 13 квітня солдати МВД влаштували облаву лісового масиву (зі швидкістю 400 метрів на годину), у якому мали бути криївки партизанів. І на цей раз нічого не знайшли. Однак КГБ отримало інформацію, що кілька днів перед цим у лісі біля села Шумляни бачили трьох осіб зі зброєю. Тому 14 квітня розпочали прочісування лісу у цій місцевості (зі швидкістю 1 кілометр за годину). Після 15.30 сержант Бахарчук запримітив трьох осіб, що рухалися в напрямку хутора Лози. Негайно повідомив про це своє начальство. У цей момент побачив партизанів командир 5 взводу капітан Кузьмін і крикнув: «Стій!». Партизани відкрили вогонь, поранили одного з кагебістів і кинулися в різні напрямки — чоловіки на Північ і Схід, а жінка на Південь. Однак вони не мали шансів на порятунок. Внаслідок короткої сутички двоє підпільників застрелилися із власної зброї, а жінка внаслідок невдалого самострілу залишилася живою і непритомною потрапила в полон. Внаслідок операції КГБ здобуло трофеї: 1 автомат, двохствольну гвинтівку і чотири пістолети (у тому числі Макарова вбитого раніше В.Стороженка), а також націоналістичні листівки. За свою діяльність Марія Пальчак була засуджена на 15 років ув’язнення, які відбула повністю, нікого не видала, повернулася до рідного села, дочекалася Незалежності і померла у 1997 році. Ліквідована група ОУН була останньою, котра залишилася з колись розгалуженої мережі підпілля ОУН-УПА. Після її ліквідації в терені залишилися лише окремі члени ОУН-УПА, які ще переховувалися декілька років в бункерах. Але це вже окрема тема для історії. Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ
  • Останній бій вояків УПА Трагедія сталася у Страсний четвер, 14 квітня 1960 року, біля хутора Лози біля Бережан. Каґебісти, не без допомоги сексотів, вистежили повстанців. Ліс оточило військо. Прочісували кожен ярок, кожен кущик. Важко поранені Петро Пасічний і Олег Цетнарський не здались живими. Останніми кулями вони обірвали свої життя. Дружина Петра Марія Пальчак, теж поранена, вистрілила собі у скроню. Але рана виявилася несмертельною. Тож довелось Марії пройти пекельні тортури в підземельному ізоляторі КҐБ у Тернополі. В Підгайцях “суд” визначив їй 15 років тюремного ув’язнення. В рідних Шумлянах зі сльозами на очах зустріла проголошення Незалежності України, за яку віддали своє життя її коханий Петро, побратим Олег, тисячі нескорених українських повстанців, борців проти чужоземних зайд і окупантів. Померла Марія 1997 року. Подвиг повстанців нащадки не забули. З ініціативи Підгаєцької районної державної адміністрації, зокрема її голови Ігоря М’якуша у глухому куточку Лозівського лісу впорядкували невеличку галявину, а на місці, скропленому повстанською кров’ю, поставили високий дубовий хрест. 21 жовтня 2007 р. на місце останнього бою вояків УПА прийшли сотні людей з Підгаєччини і відомих повстанських сіл Підгаєччини і Бережанщини – Шумлян, Бокова, Слов’ятина, Носова, Божикова, Тростянця. Василь Червоній привіз велику делегацію з Рівненщини, голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок – зі Львова, а голова Тернопільської обласної організації УНП Ярослав Джоджик – з Тернопільщини. Прибули члени станиці ім. Клима Савура зі Збаража, багато гостей із сусідньої Івано-Франківщини, з Бережан – члени осередків УНП, ВО “Свобода” та пластуни, яких привезла вчителька гімназії Марія Даців. Із сусідніх сіл тут зібрались колишні повстанці, їхні рідні, політв’язні і репресовані, люди, які пережили страшні роки комуноросійського терору, карались по тюрмах і засланнях. Було багато молоді, школярів. Людей не зупинив ні дошкульний пронизливий вітер, ні холодний осінній дощ. Вони прийшли на це місце за покликом своїх сердець, щоб віддати шану нескореним повстанцям. Сім священиків різних конфесій відправили панахиду за Петра, Олега, Марію, всіх борців за волю України. Далеко лісами понеслась “Вічная пам’ять”. Отці освятили хрест, свяченою водою окропили місце останнього бою. До хреста лягли гірлянди, сплетені із хвої, барвінку і жовто-багряних листків осіннього лісу, барвінкові віночки з гілочками червоної калини, живі квіти, вінки. Серед них біля підніжжя хреста три фотографії – Петра, Марії і Олега – молодих, незламних, з поглядом у майбутнє, з вірою, що їх кров пролита не марно, що їхня справа не вмре, не загине. Про славні справи повстанців говорили о. Петро Федів з Підгаєць, заступник голови облдержадміністрації Анатолій Вихрущ, Василь Червоній, Олег Тягнибок, Ярослав Джоджик. До сліз зворушливими були слова Марії Федів (племінниці Марії Пальчик), дружини Олега Цетнарського Ольги, племінниці Петра Пасічного Мирослави, родички повстанця Михайла Перегінця та інших. Вшанували героїв думами-піснями у виконанні кобзаря Володимира Горбатюка про зачинателя повстанського руху на Волині Тараса Бульбу-Боровця, славного командира УПА-Північ Клима Савура (Дмитра Клячківського), віршами і піснями про нескорених. А школярі присягнули з честю нести їхні заповіти. На закінчення урочистостей громада виконала Державний гімн “Ще не вмерла Україна”. Голова Підгаєцької РДА Ігор М’якуш щиро подякував усім доброчинцям – установам і організаціям, школам, сільським радам, лісництвам, які провели велику пошукову і організаторську роботу, та тим, хто віддав у той день шану героям. Відтепер до цього святого місця не заросте стежина народної любові, пошани до тих, хто своєю смертю наближував світлий День Незалежності. Хай Лозівський ліс буде пересторогою для того негідника С., який 1989-го, коли Союз уже тріщав, а його “керівна і спрямовуюча” розвалювалася, написав про ці події брудний, цинічний пасквіль, в якому прославляв ленінсько-сталінських головорізів-чекістів, спотворював правду, лив бруд на повстанців. Брехнею хотів здобути славу, а заслужив ганьбу. Цього ж дня учасники урочистостей на цвинтарі в Шумлянах молитвою вшанували пам’ять Марії Пальчак, поклали на її могилу квіти. Омелян ГРАБОВСЬКИЙ, член Національної спілки журналістів України. м. Бережани Тернопільської обл.
  • Видання Бережанської районної ради Тернопільської області "Бережанське віче", (16) Квітня /№15 (1171) ____________________________________________________________ 50 років тому, 14 квітня 1960 року, в лісі біля хутора Лози, на межі Бережанського й Підгаєцького районів, відбувся останній бій боївки ОУН-УПА із підрозділами кадебістів. У повстанській групі було тільки троє підпільників: Олег Цетнарський, Петро Пасічний та його молода дружина Марія Пальчак… У пам'ять про цю трагічну й водночас героїчну подію цьогоріч 14 квітня біля пам’ятного хреста відбувся мітинг-реквієм "Жива пам'ять" за участю делегацій із Бережан, Підгаєць, Тернополя, Львова, навколишніх сіл, представників влади нашого й Підгаєцького районів, Братства ветеранів ОУН-УПА "Лисоня", "Пласту", родичів повстанців. Від Бережанщини до підніжжя хреста вінок поклали голова районної ради Р.Висоцький та перший заступник голови райдержадміністрації В.Петровський. Поминальну панахиду відслужили шість священиків церков різних конфесій Бережанщини та Підгаєччини. Виступили о. Василь Гуль (с.Божиків), о.Василь Майка (с.Литвинів), заступник голови Підгаєцької райдержадміністрації П.Калиняк, перший заступник голови Бережанської райдержадміністрації В.Петровський, керівник політичної референтури ВО "Тризуб" ім. С.Бандери І.Сута, племінниця учасниці бою Марії Пальчак – Марія Федів (м.Підгайці), котра прочитала зворушливий вірш, присвячений своїй тітці. Із родичів полеглих повстанців були ще рідна сестра Марії Пальчак – Юлія з с.Шумляни, Оксана Пальчак (Бурда), Іван Лютий (Тернопіль), Михайло Боліновський (Львів) та інші. Слово мали також юні пластуни, житель с.Слов’ятин І.Пендзьор. Улюблені в народі повстанські, патріотичні пісні дарували тріо, дуети, окремі виконавці, серед яких – заслужені працівники культури України Богдан Кухарук, Михайло Драбик, Зіновій Головацький, а також жіночий дует у складі Лідії Перегінець та Олександри Тригуби з Божикова.
  • To ci sami, którzy 18 września 1939 roku zabili 85 osób, w tym malutkich dzieci, tuż obok w Sławentynie?
  • Нє, то є нє тє сами,,,
  • Останній бій УПА на Тернопільщині. 1960 рік Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві – до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв. Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув – легалізувався в УРСР. “Воюючої України” фактично вже не було.Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні.——————————————————————– Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська – ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села. Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.).З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”.Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби – Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав – родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років.Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали.До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам’ятний знак.З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці.З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно “Іваном молодим” та “Іваном”.Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань.На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі. Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького.Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків.Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та “Петром”. При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс.Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”.Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів.Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.За спогадами Ярослава Клюби, “Петро” обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців.Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Ярослав Клюба – двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині Однак незабаром у стані алкогольного сп’яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно.Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано – в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно.Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв’язка – в Божиківський, Тростянецький та Слав’ятинський ліси наїхало багато війська.Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв’ю Д. Нискоклон (“Визвольний шлях” у кн. №3 (588) за 1997 рік – с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв’юером):“Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим.Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю”.Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув’язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула – в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,“… знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники – Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської областіі шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу…”.Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України.Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися – тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській Росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави – Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо “Сталін”), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.Нам варто пам’ятати і про них – не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками. Роман Москаль. Джерело. RedTram
  • Показати всі коментарі
Ця сторінка востаннє змінена 14 років тому